«І дитина переконається, що без віри в себе жити не можна...»
Юрій Самсон| 06.04.2009
«Прагніть виховати у дитини віру в себе. Поставте її в таку ситуацію, щоб вона самостійно виконала якусь хорошу справу і любувалася її успішним завершенням. І скажіть їй: «Дитино, все, що ти бачиш, все, що тебе хвилює своєю красою, величністю, принадою, мудрістю, створила та людина, яка вірила у сили свої, яка вчилася думати і сліпо не потрапляла під вплив всього баченого і почутого». І дитина переконається, що без віри в себе жити не можна»
(Лев Силенко, "Мага Віра")
На превеликий жаль, у сучасній українській педагогіці (про совєтську взагалі не згадую), проблема психічного розвитку дитини не є визначальною. Разом з тим, психічний розвиток – це абсолютно особливий, відмінний від інших процес, який детермінується не знизу, а згори, тобто зумовлюється тими формами практичної і теоретичної діяльності, які існують на даному рівні розвитку суспільства.
Фактично у спадок від совєтів нам дістався непорушний постулат тієї системи, коли школа лише контролювала, як батьки вдома навчають і виховують своє чадо. Що само по собі є абсурдним. І це добре, коли батьки всупереч системі намагалися всебічно розвинути дитину, не пустивши її на самоплив комуністичної освіти. Але ж багатьом було не до таких «дрібниць». Важливішими були значно інші проблеми.
Наприклад, ні для кого не є секретом, що переважна більшість радянських людей займалась крадіжками (навіть приказка така з'явилась: «Скільки у держави не кради, все одно свого не забереш»), обдурюванням одне одного і незчисленної армії бюрократів, постійним пошуком «кому дати», щоб вирішити свої поточні проблеми тощо. Звісно, що діти, які не мали альтернативи у шкільному вихованні, переймали цей «передовий досвід» лицемірства, брехні та злочину від батьків. Так сформувалось не одне покоління. Наслідки чого ми пожинаємо й понині. Втрачена ж народна педагогіка, розірваний зв’язок поколінь, забуті звичаї та обряди, чужа віра – все це аж ніяк не сприяло ефективності педагогічного процесу совєтської доби.
Але проблема ще й в тому, що сьогодні ці люди, про психологічний розвиток яких у дитинстві взагалі важко щось сказати, не мають бажання подивитися на світ сучасними очима, скинути внутрішнє ярмо, подолати кордон власної обмеженості та закомплексованості. І це є велика біда для України.
Та ще більша проблема, на яку наші можновладці разом із більшістю батьків в уже незалежній Україні не звертають уваги, це та сама практична педагогіка. У школах відсутня як така система виховання. Адже величезна кількість вчителів дісталась нам у спадок від тієї спотвореної системи. Випускники педагогічних «вишів» вже після 1991 року майже нічим від них не різняться. І це велика трагедія для України також.
Коли
я сьогодні приходжу в українську школу, то бачу повну деградацію.
Інтелектуальний рівень педагогів здебільшого геть низький.
Поведінка деяких вчителів просто абсурдна, зважаючи на те, де
вони працюють. А те, що об'єднує й учнів і педагогів – майже
повна байдужість до того, чим вони займаються: у вчителів – до
викладання, в учнів – до навчання. А нещодавно зіткнувся з тим,
що стало майже шоком для мене, - в київській школі викладають
таку «дисципліну» як креслення. Ба
більше –
Українська держава виділяє кошти на друк підручників з креслення
(2004 рік!), на гонорар авторам, на зарплатню педагогам... Про
яку освіту ми говоримо? Додайте сюди ще «християнську етику»,
російську мову та російську літературу, не забуваймо про
російськомовних вчителів та їх інтелектуальний рівень, про
всуціль присутню в школі таку соціальну хворобу як алкоголізм
тощо, - і ви отримаєте реальну картину болісної дійсності.
І ніхто цією проблемою серйозно не переймається. Ні батьки (виховані в совєтах), ні держава, керманичи якої так само ще з тієї епохи, ні суспільство загалом. Усім глибоко байдуже. Хоча, на мою думку, найперше цим би мала турбуватись держава. І міністерство освіти, яке очолював то есдепеушник, то вірний ленінець Ніколаєнко, переймається далеко не тими проблемами. Навіть Вакарчуку-старшому нічого кардинально не вдається змінити (система ж бо!!!). Шкода, що й Президенту так само байдуже, а всі його починання носять дуже сумнівний характер.
Будемо відверті. Їм (і невизначеної національності прем’єр-міністру також) до розвитку дитини, майбутнього нашої нації (як дуже люблять заявляти наші керманичі на «тематичних зібраннях»), просто начхати. Але це надзвичайно складний процес, в якому змінюються одночасно, системно та нерівномірно різні сфери людського буття: почуття, інтелект, поведінка, свідомість. І неуважність чи небажання чиновників сьогодні виконувати свою роботу матиме катастрофічні наслідки у майбутньому, якщо нічого не зміниться.
А
міняти треба практично все! Я навіть не кажу про «реформування»,
необхідна повна перебудова всієї системи освіти України. Навіть
правильніше сказати побудова. Бо те, що ми нині маємо, не є ні
системою, ні освітою, ні тим більше українською.
Батькам же радив би побільше звертати уваги на своїх дітей. Не цуратися віддавати їм свою любов. Подумайте, наскільки важливою є сьогоднішній день. Не відкладайте на завтра добру пораду, красиве слово, розумну дію. Дітям у сучасному світі вкрай важко, можливо навіть більше ніж нам. Допомагайте формувати в дитини віру в себе! У власні сили! Бо у школах України, на жаль, ніхто цим не займається...
Юрій Самсон
